Колись на нашій планеті була величезна рівнина, кінця-краю якої не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими ялинами, могутніми буками і яворами, берестами і тополями, долиною текли потоки і річки, багаті на дрібну і велику рибу. Володарем долини був велетень на ім’я Силун.
Коли йшов Силун, від його кроку земля здригалася.
Розповідають, що Силун добре розумівся на газдівстві. Мав безліч всякої худоби. Табуни корів , отари овець, табуни коней, стада буйволів і свиней, паслися на толоках, бродили лісами. Тисячі качок і гусаків плавали в ставках, багато курей кудкудакали на фермах.
Жив цей господар в прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які досягали аж до самих хмар. Палац був збудований на горбочку висипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в приміщенні – добра всякого! Вночі Силун спав в золотій колисці, яка була вистелена дорогими килимами. А в день звик відпочивати в срібному кріслі.
На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою наглядали, птаха годували. Люди мучилися, від зорі до зорі працювали, багатство примножували і не собі, а Силунові.
Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев’яніх зрубах і землянках. Не хотів господар, щоб в світлицях смерділо гноєм або людським потом.
Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ні молодь не могли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Повинні були жити і вмирати кріпосними.
Між цієї челяді жив хлопець на ім’я Короп Дніпровській, який прийшов сюди від берегів Дніпра. Він попрямував в мандри ще десятирічним хлопчиком: шукати щастя, тому що батько помер, а мати жила бідно, і був винен їй чимось допомогти.
Служив Короп рік, другий, п’ятій. Як і все, косив траву, орав і сіяв пшеницю і жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки сам працював, але і іншим допомагав, тому що жалів слабеньких.
Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість, Короп ненавидів тих хто панові низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Важко йому було дивитися,як Силун все забирає, а народ голодує.
Коли Карпові виповнилося від роду двадцять років, вирішив додому повертатися. Був визначений, що за хорошу працю пан йому заплатить, і він, Короп, повернеться до матері не з порожніми руками. І лише про це тепер і думав. Все міркував, як з паном поговорити про розрахунок.
Разів вночі він вийшов на вулицю освіжитися. Проходив повз наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той йшов подивитися, як худоба ночує, чи все впорядку. Короп подумав, що саме час поговорити з паном. Коли Силун наблизився, короп дав про себе знати кашлем.